"Василь Стус був чорнявий, як вугільний стовп" - скульптор Марія Савка-Качмар
Скульптор 73-річна Марія Савка-Качмар вважає Василя Стуса одним із найвродливіших людей, яких зустрічала і чиї портрети ліпила з шамоту.
"Перший раз побачила його на похороні художниці Алли Горської в 1970 році. Ми нашим львівським дівочим товариством — я, Стефа Шабатура, Іра Калинець, поїхали тоді до Києва. То молоді роки були. Мені й тридцятки ще не було. Прощалися з Аллою Горською, коли вона була в труні. Приходили кияни. Були і ті, що мали слідкувати, хто є хто.
Василь прийшов весь не просто чорний, а чорний, як вугільний стовп. Смагляве обличчя неголене, з заростом. Широкі виразні чорні брови і чорні очі під чорними віями. Чуб мав непокірний. У чорному короткому плащі, такі тоді були модні. Був стильний, високий, загадковий. Дивина, а не чоловік. Пройшов через увесь зал чіткими кроками. Зупинився біля труни, постояв. Коли обернувся і пішов назад, я зауважила пришпилену до лацкана червону калину. Так і врізався мені в пам'ять.
Вдруге зустрілися за два роки: Василь вертався через Львів з Карпат з лікування – їздив туди попити води. Були якраз Різдвяні свята, сніжно й гарно. Ми пішли на гостину додому до когось зі спільних друзів. Тоді я вже придивилася до нього добре: запам'ятала ніс з горбинкою, ніби трохи перебитий, губи, затиснуті й міцні. Смаглявий, циганкуватий, дуже південний.
Мені він дуже подобався, правду казати. У нас навіть натяку на щось не було. Але коли зустрічалися поглядами, не могли приховати спільної симпатії. Мені було дуже приємно на нього дивитися. – згадує скульптор. – Я о 23 годині, як штик, мусіла йти додому. Це був мій час, мій останній трамвай – мама знали і чекали шуму того останнього трамваю. Я почала збиратися.
Василь видивився, що я йду одна, підстеріг і попросив дозволу провести. Ми пішли проспектом Шевченка. Було дуже слизько. Він узяв мене під лікоть. Чи може, навпаки – я його. І просто говорив. Бачив, що я не настільки ерудована, як він. Я ж була запрацьована скульптурою, багато творчо руками працювала, і мало читала.
Він не чекав, щоб я йому була гідним співрозмовником. Сам розповідав багато і про все. Я дякувала Богу, що до такого дожилася. Довго потім пам'ятала його голос вуркотливий. Ми перейшли вулицю Шота Руставелі, а там горбочок був, така слизьгавка. Хлопчата на санчатах спускалися. Ми зупинилися й чекаємо, заки та дитина з'їде вниз і дасть нам дорогу. А воно все вовтузиться на вершку: то пуститься їхати, то притримає санчата. І він тоді: "Ти будеш їхать, чи ні?" Це речення чомусь вхопило мене за душу і зазвучало на все життя".
Марія Савка-Качмар шкодує, що вчасно не написала Стусові листа в тюрму. Боялася, що припуститься граматичних помилок.
"Коли Василь уже в тюрмі був, я раз запиталася в Іри Калинець, чи можу написати до нього листа. Вона каже: "Не то шо можеш. Вже пиши. Він радий буде". А я подумала. "Як же ж я йому напишу? Я ж напишу з граматичними помилками". Боялася що неграмотно напишу, і за це мені було так соромно. Все відкладала того листа, відкладала, поки не відклала назавжди. Тепер би я написала йому листа, але куди вже?"
Стуса скульпторка ліпила тільки один раз.
"На мене як найшло. Осінило – ніби іскри крізь мене проходили. Я почала ліпити так, що пальці не встигали. Ліплю з шамоту – вапняку, що нагадує камінь. Він ріже пальці й висушує руки, бо там є гострі камінці. Та я ліпила Стуса на одному подиху і не могла зупинитися. Коли побачила вже обличчя перед собою, просто насолоджувалась. Не виліпила деталі, вийшов портрет етюдним. Зліпила за півтори години. Його вподобало подружжя Калинців, тож я їм його подарувала", – розповіла Марія Савка-Качмар.
Валерія РАДЗІЄВСЬКА
http://gazeta.ua